Криворожский студент Максим Горбацкий стал победителем в категории «Спорт» одного из престижнейших фото-конкурсов в мире – Sony World Photography Awards-2010. Поездку юного фотографа на пятидневный World Photography Festival в Канны, где демонстрировались работы победителей, профинансировал Благотволрительный Фонд Едуарда Самоткала. Всего на фотоконкурс было оправлено 44 тысячи фотографий из 144 стран мира. И только восем из них (по одной из каждой таматической категории) получили звание «лучшая».
Интервью с Максимом Горбацким, опубликованное на страницах общественно-политического издания “Вестник Кривбасса”:
— Максиме, в поточному році ти маєш одержати диплом гірничого інженера. Невже після цього успіху фотографія залишиться лише твоїм хобі?
— Без фотосправи я свого життя вже не уявляю. Тому, напевно, працювати за спеціальністю не зможу. У фотосправі я вважаю себе любителем, знімаю переважно вулицю. Але я справді цим живу. І дуже вдячний «Кривбассфотоклубу», який підтримував мене, робив зауваження щодо моїх робіт й порадив брати участь у фотоконкурсах. І хоча я знімав переважно для себе, схвалення визнаних фотографів міста спонукали мене замислитися над тим, чи не розвиватися мені далі в цьому напрямку.
— А як давно ти займаєшся фотографією?
— Власне фотосправа мені відома давно, оскільки тато в мене працював фотографом. Одначе сам я захопився фотографією десь чотири роки тому. Я прочитав пару книжок на цю тему, почав заглиблюватися в деталі й нюанси процесу, й вій мене поглинув із головою. Я зрозумів, що фотографія — це складне й водночас майже магічне мистецтво, яке треба вміти відчувати й прораховувати наперед. Останній рік я вже знімаю не тільки залучаючи інтуїцію, але й розум, навички, наперед визначаючи, який кадр я хочу одержати і що мені для цього необхідно зробити.
— Знімаш на цифрову фотокамеру?
— Переважно так. Є думка, що «цифра» — це «попса» і що справжні фотошедеври можна створити лише за допомогою плівкового апарату. Однак я так не вважаю. Більше того, життя подарувало мені можливість поспілкуватися із працівниками всесвітньовідомого фотоагенства «Магнум Фото», яке об’єднує сім десятків майстрів, що працюють в різних жанрах. Серед працівників цього агентства є і один виходець із Росії — легендарний Георгій Пинхасов, з яким мені пощастило познайомитися й поспілкуватися за чаєм в їхньому офісі. Так от, він як людина, яка досягла всесвітнього визнання й є незаперечним авторитетом серед фотографів, також сказав мені, що знімає цифровим фотоапаратом, оскільки не бачить різниці між ним і плівковою камерою. При цьому «цифра» надає низку очевидних переваг.
— Гучне визнання тобі принесла фотографія спортивної тематики. Чи це є випадковістю?
— На фотоконкурс я відправляв три кадри. І той, що переміг, — не був моїм найулюбленішим. Тож, коли мені подзвонили й сказали, що один із моїх кадрів був відібраний у фінал, я гадав, що йдеться про інший кадр. Але згодом дізнався, що йдеться саме про «Стрибок. Остання спроба». Так, ця фотографія справді технічно гарно виконана, вона дуже експресивна і якнайкраще підходить для категорії «спорт». Тому, можливо, їй пощастило більше, ніж іншим моїм роботам. А взагалі спорт я практично не знімаю.
— Тоді як був зроблений цей кадр?
— Це сталося під час універсіади Чемпіонату України з легкої атлетики в Ялті. Пробігши свої спринтерські 100 метрів, я звернув увагу на те, як добре падає світло в секторі для стрибків у довжину. Серед спортсменів вибрав найвиразнішого, визначився із точкою зйомки, проаналізував, куди й коли він має приземлитися. Мої розрахунки виправдалися. Я не вдавався до серійної зйомки, в яку не вірю, й узагалі відзняв не багато кадрів. Але серед них був саме той, який потім і приніс мені успіх. Звичайно ж, дізнавшись про те, що в категорії «Спорт» перемогла моя фотографія, я був шокований. Відповідно до умов конкурсу, мені як одному з переможців мали вручити фотокамеру, оплатити день перебування у престижному готелі в Каннах, забезпечити запрошеннями на різні виставки, семінари та зустрічі, які були присвячені Всесвітньому Фестивалю Фотографії. Але в цій діжці меду була одна ложка дьогтю: до Канн треба було добиратися власним коштом — у мене таких грошей не було…
— То як було вирішено цю проблему?
— Спочатку зі своєю проблемою я прийшов в управління спорту виконкому міської ради. Там мене вислухали, привітали, підтримали морально, але сказали, що грошей на поїздку у бюджеті відшукати не зможуть. Я почав розпитувати у знайомих, чи не знають вони, хто б міг реально проспонсорувати поїздку до Франції. Мені сказали, що реально в місті працює й опікується підтримкою молоді та спорту Благодійний фонд Едуарда Самоткала. До офіційної церемонії залишався тиждень. Я звернувся до представників фонду. І хоча бюджет Фонду був розписаний на місяць уперед, вони змогли оперативно відреагувати й відшукали необхідну суму, за що я їм надзвичайно вдячний.
— Отже, одну з вершин взято. А чим будеш займатися далі?
— Можу сказати, чим точно я займатися не хочу — зйомками весіль та застільних свят. Так, і гарне фото на паспорт теж треба вміти зробити, це цілком нормальне ремесло, яке має привабливу фінансову сторону. Але це так затягує, що багато хто на цьому зупиняється. Мені ж хочеться вийти на рівень серйозних проектів і робити справді вартісні роботи на кшталт того, що сьогодні пропонує National Geographic. Можливо, навіть таких, коли потрібного кадру доводиться чекати місяцями. Спілкуючись із метрами фотографії у Каннах, я зрозумів, що це абсолютно реально. Повернувшись у Кривий Ріг і побувши тут два тижні, ці мої мрії стали здаватися мені ніби дещо примарнішими. А як все складеться — побачимо.